Нагромадження уламків, що здіймається до неба

У 2019 році лише масивні дерев’яні двер запобігли бійні в синагозі міста Галле

9 жовтня 2019 року в обідню пору один німецький правий екстреміст оприлюднив на різних онлайн-платформах маніфест, сповнений ненависницьких висловлювань проти євреїв та єврейок, жінок та іммігрантів. Після цього він почав діяти. У найбільше єврейське свято – свято спокути Йом Кіпур – він здійснив напад на єврейську громаду міста Галле. У той момент на святковій молитві в синагозі була 51 особа. 28-річний зловмисник був озброєний саморобною вогнепальною зброєю та вибуховими пристроями. Голова синагоги побачив зловмисника через встановлену в ній камеру спостереження. Він викликав поліцію, якої, незважаючи на свято, на місці не було. Двері синагоги витримали постріли виконавця замаху. Не зумівши потрапити всередину, він навмання вбив на вулиці випадкову перехожу. Її звали Яна Ланґе. Потім він увірвався до сусіднього кафе з продажу шаурми, де вбив ще одну людину. Його звали Кевін Шварце. Перш ніж його встигла затримати поліція, нападник застрелив двох людей і ще декількох поранив. Ті, хто вцілів після нападу в місті Галле, досі страждають від травматичних наслідків.

Антисемітизм та прихильність до теорій змови мають вбивчі наслідки

Організатор теракту в місті Галле мав актуальні взірці для наслідування. Зловмисник транслював свій злочин у прямому ефірі в мережу Інтернет, як то 15 березня 2019 року робив вмотивований правоекстремістськими ідеями масовий вбивця з міста Крайстчерч (Нова Зеландія). Скоєний ним злочин теж був свідомо спланованим. В опублікованому безпосередньо перед нападом маніфесті він наголосив на своєму намірі «вбити якомога більше антибілих, бажано євреїв». Його висловлювання беруть початок у ідеї нових правих: так званого «Великого заміщення». Прихильники цього антисемітського конспірологічного наративу стверджують, що європейське населення має бути таємно замінене на «небілих» людей, зокрема, мусульман. За цим нібито стоять світові еліти, яких прихильники теорій змови нерідко уявляють собі євреями та єврейками. Подібні конспірологічні теорії підштовхують убивць, на кшталт того, що з Галле, до актів насильства, в яких вони вбачають «акції опору». Конспірологічні наративи правого штибу промовляють до тих страхів, які виникають у багатьох людей щодо імміграції та процесів, пов’язаних із соціальними змінами. Ідея відмежування від міграційних потоків подається як так званий «спосіб вирішення всіх проблем». Однак ілюзорне уявлення про суто «біле» населення не узгоджується з реаліями глобалізованого світу.

Свого часу націонал-соціалісти через одержимість «чистою в расовому плані німецькою національною спільнотою» виокремлювали та переслідували німецьких євреїв та єврейок. І сьогодні багато людей мислять такими дискримінаційними категоріями. Подібні антисемітські та расистські ідеї пропагують і представники та представниці партії AfD (Альтернатива для Німеччини). Ця ідеологія зневаги до людей та нетерпимості загрожує нашому суспільству в цілому. Під час судового процесу над виконавцем замаху одна із тих, хто вижив в синагозі, знайшла для цього чіткі слова:

«Замах був спрямований проти мене, як єврейки. Але погляди, які представляє відповідач, також спрямовані проти мене, як мігрантки, як жінки та як частини німецького суспільства, яке є настільки різноманітним і розмаїтим, що кожен із нас може належати до певної меншини, котра за певних обставин може бути позначена як якась неповноцінна».

Анастасія Плетухіна, співпозивачка

Це стосується нас усіх – час чинити опір

Деякі з уцілілих виступили співпозивачами та співпозивачками в судовому процесі й повідомили про це у власному блозі. У результаті нападу постраждалі отримали серйозні психологічні травми. Їхнє відчуття безпорадності перед антисемітською загрозою під час нападу іще посилилося, оскільки, незважаючи на свято, поліції на місці не було. Саме тому постраждалі об’єднали зусилля з жертвами інших правотерористичних нападів та їх родичами. Те, що це солідарність не тільки на словах стало помітно, зокрема, під час «Festival of Resilience» (укр. Фестивалю стійкості), який з 2020 року проходить щорічно.  Ті, хто вціліли після нападів у м. Галле та м. Ханау, під час церемонії разом запалюють свічки пам’яті за загиблими в обох нападах. На першому фестивалі виступив також Фарук Арслан, який втратив матір, доньку та племінницю під час підпалу, влаштованого неонацистами 1992 року в Мельні. Арслан різко засудив усі спроби зобразити зловмисників самітниками чи психічно хворими:

«Вони думають, що можуть нас знищити. Ні, ми стаємо лише сильнішими. Ми ніколи не відступимо, ми завжди повертатимемося та заявлятимемо про себе».

Фарук Арслан на фестивалі «Festival of Resilience» 2020 року

«Не допустимо 10-ї жертви!»

З 2000 року по 2006 рік члени та членкині неонацистського терористичного об’єднання «Націонал-соціалістичне підпілля» (НСП) по всій Німеччині з расистських мотивів вбили дев’ятеро осіб. Ось їхні імена: Енвер Шімшек, Абдуррахім Озюдогру, Сулейман Ташкепрю, Хабіль Кілідж, Мехмет Тургут, Ісмаїл Яшар, Теодорос Булгарідес, Мехмета Кубашик та Халіт Йозгат. Крім того, цим терористичним осередком у 2007 році було вбито поліцейського Мішеля Кізеветтера. Також, починаючи з 1999 року, на рахунку НСП знаходяться щонайменше три напади зі застосуванням вибухівки, які призвели до великої кількості постраждалих, та декілька пограбувань.

Родичі жертв із самого початку припускали, що мотиви цих убивств могли мати правоекстремістський характер. Після вбивства Халіта Йозгата, яке сталося 6 квітня 2006 року, родичі Енвера Шимшека, Мехмета Кубашика та Халіта Йозгата організували в Касселі та Дортмунді дві демонстрації з вимогою: «Не допустимо 10-ї жертви!» Проте державні інституції та владні структури всерйоз ці заклики не сприйняли.

Лише після самовикриття, що було здійснене терористичним осередком у складі трьох осіб у 2011 році, державні інституції та владні структури пов’язали між собою раніше нерозкриті вбивства та напади. Відтоді ігнорувати расистський мотив вказаних злочинів було неможливо. Також неможливо було не помітити той факт, що при скоєнні вбивств терористичний осередок знаходив підтримку з боку правоекстремістської мережі.

Чому держава та суспільство так довго не помічали правого тероризму?

Тривалий час слідчі органи, ЗМІ та суспільство описували нерозкриті вбивства з використанням расистського позначення «шаурмичні вбивства». Через це зловмисників та зловмисниць шукали в оточенні жертв, а не в праворадикальному середовищі. Вони говорили про «паралельні суспільства» та організовану злочинність. Таким чином, широкі кола суспільства заперечували наявність в Німеччині расистської атмосфери.

«Мого батька вбили неонацисти. Це знання має мене заспокоїти?»

Це запитання в 2012 році Семія Шімшек-Демірташ поставила біля центрального меморіалу жертвам неонацистського терористичного осередку в Берліні. Її батько, Енвер Шімшек, був 9 вересня 2000 року вбитий правими терористами в Нюрнберзі. Органи влади роками вели пошуки в оточенні її батька. Жертву вбивства звинувачували в торгівлі наркотиками. Певний час у вбивстві підозрювали навіть її матір. Такий расистський підхід до розслідування був однією з причин, чому Семії Шимшек-Демірташ та її родині було не до трауру та переживання свої втрати.

«Мого батька вбили неонацисти. Це знання має мене заспокоїти?» – запитувала в 2012 році Семія Шімшек-Демірташ. Найпізніше після самовикриття, яке сталося в 2011 році, правоекстремістський мотив убивств став зрозумілий усім. З огляду на подальше існування правих мереж НСП це знання дійсно нікого заспокоїти не може. Як це можливо, що подібні злочини роками відбувалися в Німеччині? Чому держава та суспільство так довго їх не помічали? Чому було так мало співчуття до жертв? Чи вважалися мігранти та мігрантки «німцями другого сорту»?

Неповні розвіддані та зв’язки розвідслужб в правоекстремістському середовищі

Критично налаштовані юристи та юристки, журналісти та журналістки, а також різні ініціативи громадянського суспільства виявили провал органів влади та політичних структур у розвідувальній діяльності. Федеральне відомство та земельні відомства з питань захисту Конституції фінансували різних інформаторів та інформаторок правоекстремістського штибу в оточенні трьох згаданих терористів. Уже в 1998 році деякі з них вказували на тріо, яке готувалося до переходу в підпілля. Але, незважаючи на численні свідчення, органи федеральної влади та влади земель запобігти скоєнню злочинів терористами не змогли.

Починаючи з 2011 року були спроби розслідувати ці слідчі помилки шляхом створення слідчих комісій та в рамках судових процесів. Їм перешкоджали різні інстанції. 11 листопада 2011 року, відразу після самовикриття НСП, співробітники підрозділів із захисту Конституції знищили матеріали на можливих посібників та посібниць НСП. Співробітник Федерального відомства в 2014 році пояснив, що матеріали були знищені для того, аби унеможливити їхнє дослідження під час спроб проведення розслідування. Це зізнання жодних наслідків не мало. Різні відомства з питань захисту Конституції віддали перевагу захисту джерел своїх інформаторів перед всеосяжним розслідуванням нападів НСП. У зв’язку з подібною тактикою прикриття постає питання про те, наскільки причетними до угруповання НСП є відповідні фахівці та фахівчині з питань захисту Конституції та чи намагаються вони приховати власну причетність.

Багато запитань досі залишається без відповідей, наприклад, про те, як виникло НСП, про його прихильників та про обізнаність і роль відповідних органів влади. Тільки повне розслідування надасть можливість вжити заходів, необхідних для запобігання повторенню подібних злочинів та слідчих помилок. Мережа підтримки НСП продовжує існувати, а, отже, продовжує становити загрозу. Певна група німецьких правих екстремістів з серпня 2018 року надіслала понад 140 погроз убивства. Підписуючись як «НСП 2.0», вони роблять відсилку на вбивства, скоєні НСП із расистських мотивів.

Погром з оголошенням

У «будинку з соняшниками», що розташований в районі Ліхтенхаген міста Ростока, був облаштований центральний пункт прийому шукачів притулку. У сусідньому будинку знаходилися помешкання для тимчасових працівників та працівниць із В’єтнаму. Коли в період з 22 по 26 серпня 1992 року на будинок неодноразово нападав натовп правих радикалів, який врешті його підпалив, громадяни, що їх обступили, аплодували та улюлюкали.

За кілька тижнів до погрому жителі та жительки вже скаржилися владі міста Ростока та уряду федеральної землі Мекленбург-Передня Померанія на нібито нестерпні умови навколо центрального Пункту прийому шукачів притулку (ZASt). «Будинок із соняшниками» був переповнений. Надалі приймати безхатніх шукачів притулку, більшість з яких були ромами та ромками з Румунії, Міністерство внутрішніх справ відмовилося. Поки люди днями очікували на реєстрацію, їм нічого не залишалося, як ночувати на галявині перед будинком. Місто Росток навіть не забезпечило їх переносними туалетами. Як наслідок, багато жителів та жительок у створенні таких умов помилково звинувачували шукачів притулку.

Праві популісти розпалювали існуючий расизм і використовували Росток як політичний майданчик. Зростав інтерес із боку ЗМІ. Місцеві газети без критичних зауважень та аналітичної роботи друкували думки мешканців, а також заклики до «самосуду». Розповсюджувалися оголошення з боку правих про застосування насильства.

Погромні настрої лютують, а міська спільнота допускає свавілля натовпу

Погром розпочався в суботу, 22 серпня. Першого дня навколо «будинку з соняшниками» зібралося від 1000 до 2000 людей. Це були передусім підлітки та юнаки, які запускали сигнальні ракети й під бурхливі оплески жбурляли в будинок каміння та засоби зі запалювальною сумішшю. Незважаючи на оголошення про застосування насильства, на місці було присутньо замало поліцейських і вони самі стали мішенню розлюченого натовпу.  Час від часу поліцейські й зовсім залишали місце погрому, кидаючи мешканців «будинку з соняшниками» напризволяще. Праві розбійники, серед яких було багато людей із сусідніх кварталів, безперешкодно розбивали шибки. Будинок буквально перебував в облозі, виникла пожежа.

Починаючи з неділі, 23 серпня, неонацисти та скінхеди стали своїми виступами ще сильніше підбурювали своїх прихильників їхати до Ростока. Розгул насильства все більше набував характеру «народного святкування». У неділю вдень навколо будинку знову зібралися мешканці навколишніх кварталів району Ліхтенхаген. У понеділок вдень, 24 серпня, земельний уряд нарешті переселив шукачів притулку. Тоді праві напали на сусіднє крило будівлі, де 15 років проживали тимчасові працівники та працівниці з В’єтнаму.

Відповідальні за політику не впоралися

Під час заворушень, що тривали кілька днів, ані поліція, ані міська влада, ані земельний уряд не взяли на себе відповідальності за захист людей, які перебували під загрозою, та припинення погрому. Станом на понеділок поліції так і не вдалося взяти ситуацію під контроль. Досі не відомо, про що того ранку під час конфіденційної розмови радилися федеральний міністр внутрішніх справ Зайтерс, прем’єр-міністр Зайте, міністр внутрішніх справ земельного уряду Купфер та частина керівництва земельної поліції. У понеділок через пожежу в «будинку з соняшниками» в смертельній небезпеці опинився навіть журналіст ZDF Йохен Шмідт зі своєю знімальною групою. У своєму докладному репортажі він припустив, що відповідальні за політику особи на федеральному та земельному рівні навмисно допустили ескалацію, щоб підштовхнути політичні дебати в напрямку посилення жорсткості законодавства про надання притулку.

Порятунок через дах

Хоча в понеділок напади досягли апогею, близько 21:00 поліція відступила. Через кілька хвилин спалахнула пожежа. Була викликана пожежна охорона, проте загасити вогонь їй не вдалося, оскільки нападники та нападниці, а також юрба роззяв перегородили дорогу. Поки натовп надворі вигукував нацистські гасла, життя 120 людей, які перебували в будинку, опинилися через задимлення під загрозою. В’єтнамці та в’єтнамки, охоронець, декілька помічників та помічниць, а також знімальна група телебачення шукали запасний вихід. Через зламані двері аварійного виходу вони потрапили в сусідню будівлю, що також палала, а звідти – на дах. Тим часом знизу в будинок увірвалися озброєні праві радикали. Уповноважений міської ради по роботі з іноземцями Вольфганг Ріхтер, який теж був очевидцем, згадував про те, як усе виглядало з даху: «Кілька тисяч людей, які горланять, аплодують та улюлюкають, дорослі […], які […] знову й знову підбурювали та підганяли юнаків [ …]. І ми […] були приголомшені тим, що подібне могло статися».

Політична спадщина погрому все ще має вплив

Того ж дня прем’єр-міністр Берндт Зайте на прес-конференції з федеральним міністром внутрішніх справ виправдовував поведінку нападників та нападниць. Жодної компенсації постраждалим від погрому виплачено не було. Натомість мешканці та мешканки отримали місяць безкоштовної оренди, тоді як багатьом в’єтнамцям та в’єтнамкам довелося й далі боротися за своє право на проживання в країні. Ромів та ромок депортували. У 1993 році поправкою, внесеною до Конституції, було обмежене право на притулок.

Вже за декілька років до цього німецькі ЗМІ почали розпалювати на своїх обкладинках дискусію про те, що «човен – повний». Погром у районі Ліхтенхагені міста Ростока був як виплеском, так і прискорювачем цих заряджених расистськими ідеями дебатів про міграцію. Зі зміною законодавства про надання притулку праві радикали та праві популісти досягли своєї мети. Лише протягом тижня після погрому, що стався на території федеральної землі Мекленбург-Передня Померанія, відбулося ще п’ять нападів на центри прийому шукачів притулку. Всього декілька нападників та нападниць із Ліхтенхагена постали перед судом. Вони отримали лише м’які вироки. Реакція вуличних роззяв, політичних структур та правоохоронних органів практично надихнула правих на подальше скоєння злочинів. Наступні роки ознаменувалися новими підпалами, актами насильства та вбивствами.

Голоси постраждалих

Тривалий час ЗМІ мало цікавилися постраждалими. Ромео Тіберіаде, який в 1992 році з дружиною та дітьми жив у центрі, а нині є радником міського голови в Румунії, у 2022 році згадував: «Чимало членів родин, вибігаючи з будинку під час пожежі, загубили одне одного, що дуже їх налякало. Вибігши на вулицю, ми потрапили під каміння та пляшки зі запальною сумішшю, які в нас жбурляли. Деяким поліцейським явно було байдуже, тому що вони нічого не робили. А потім ще й з’явилися журналісти й стали нас фотографувати. Мою дружину та наших дітей вони сфотографували босими, оскільки ми вибігли лише в тому, що на нас було надіто».

Нгуєн До Тхінх, який тоді в будинку ледь не загинув, пізніше заснував німецько-в’єтнамське товариство дружби «Diên Hông» і наразі проводить у школах лекції про той погром, нарікає на сталу відсутність інтересу до історії постраждалих. При цьому він із жахом спостерігає за тим, що молодь часом проголошує нападників та нападниць мучениками.

Протест у підтримку за участі переслідуваних нацистами

19 жовтня 1992 року група французьких євреїв та єврейок, які згуртувалися навколо Беате та Сержа Кларсфельдів, вирушила до Ростока для участі в протесті проти депортації ромів та ромок із Ліхтенгагена. Як «сини та доньки депортованих євреїв із Франції» вони висловили їм свою солідарність та разом із ромськими активістами встановили на ратуші Ростока меморіальну дошку. Цією меморіальною дошкою вшановувалась пам’ять як про погром у Ліхтенхагені 1992 року, так і про вбивство сінті та ромів в Освенцимі 1944 року. Під час церемонії вшанування сталися заворушення. Кількох осіб із групи заарештувала поліція Ростока, а дошку демонтувала міська влада.

Бійня, яка сталася 10 червня 1944 року в м. Дістомо

У 1944 році біля грецького міста Дістомо Вермахт розгорнув роту 7-го поліцейського танково-гренадерського полку СС, якій вже доводилося вбивати мирних жителів та жительок. 10 червня 1944 року рота безуспішно прочесала Дістомо в пошуку партизанів та партизанок. З Дістомо колона вирушила в бік міста Стірі. Дорогою на неї напали партизани та партизанки. У перестрілці загинуло троє німецьких солдатів. У відповідь німці вчинили в Дістомо жорстоку розправу над непричетними жителями та жительками. Вони громили будинки, вбивали людей, влаштовували підпали та стріляли худобу. Жертвами цього акту помсти стали 218 людей, серед яких були немовлята, вагітні жінки та люди похилого віку.

Дістомо – одне із численних місць злочину в Європі. Лише в Греції німці знищили близько 1500 сіл та стратили десятки тисяч заручників та заручниць і мирних жителів та жительок. Під час Голокосту приблизно 60 000 євреїв та єврейок було депортовано з Греції та вбито. Через систематичні грабунки, передусім узимку 1941/42 років, понад 100 000 людей померли голодною смертю. Тисячі були замордовані в концтаборах. Залишаючи Грецію, німці дотримувалися «політики випаленої землі» й під час відходу руйнували дороги, залізничні лінії, мости та міста.

Distomo, 1995 рік, – позов вцілілого

Аргиріс Сфунтуріс є одним з тих, хто вцілів після подій в Дістомо. Йому, трирічному на той момент хлопчику, разом з його трьома старшими сестрами вдалося сховатися, доки вбивали їхніх батьків. Він сиротою виріс у дитячих будинках Афін та Швейцарії, став учителем, спеціалістом з допомоги країнам, що розвиваються, відомим фізиком і письменником.

Через багато років Сфунтуріс від імені всіх тих, хто вцілів після подій в Дістомо, звернувся до Посольства Німеччини в Афінах із запитом про те, чи передбачена для жертв цієї бійні компенсація. У січні 1995 року він отримав негативну відповідь із посиланням на те, що вбивство його батьків та інших селян та селянок сталося в результаті «заходів у рамках ведення бойових дій». Відповідно, жодної компенсації не передбачено. Сфунтуріс сприйняв цю відмову як ляпаса. У тому, що через 50 років після бійні німці не взяли на себе відповідальності за свої діяння та применшили значення жорстоких вбивств, назвавши їх «заходами», він вбачав продовження жахливого способу мислення німецьких окупантів.

У 1995 році Сфунтуріс та 296 родичів загиблих звернулися з позовами до судів Німеччини та Греції. У Німеччині у всіх інстанціях позов було відхилено. Судами Греції була присуджена компенсація в еквіваленті 28 млн євро. Однак під тиском з боку уряду Німеччини уряд Греції перешкодив арешту німецьких активів в Афінах та виплаті за їхньою допомогою грошових коштів постраждалим. Німецькі політики та політикині неодноразово свідомо уникали вживати термін «злочин», коли йшлося про згадану бійню. Вони не бажали надавати жодних аргументів щодо правомірності засудження Німеччини.

У 2001 році Європейський суд з прав людини рекомендував потерпілим подати отримані в Греції судові рішення на виконання в Італії. У 2008 році виконавчий процес у суді пройшов успішно. Відтоді Німеччина тисне на Італію й досі перешкоджає виплаті вже правомірно арештованих коштів постраждалим. Це відбувається, з одного боку, шляхом здійснення потужного дипломатичного впливу, а з іншого боку, шляхом застосування юридичної тактики зволікання в багатьох міжнародних судах.

Відповідальність за історію станом на сьогодні

До 1990 року запити щодо компенсацій та військових репарацій Федеративна Республіка Німеччина відхиляла. Про це, мовляв, зарано говорити, спочатку необхідно підписати мирний договір. Після об’єднання Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки, яке відбулося в 1990 році, запити спершу відхилялися з тим обґрунтуванням, що договір про об’єднання між двома німецькими державами та чотирма союзними державами, ще не є мирним договором. Пізніше Федеральний уряд заявив, що підписанням договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини всі вимоги були врегульовані. Так німецькі політики та політикині перешкодили іншим державам, які були учасницями Другої світовій війни, піднімати питання щодо вимог про репарації та компенсації.

Через такі дії уряду Німеччини жодного шансу отримати від Німеччини визнання та компенсацію не було й у постраждалих з міста Дістомо. Здається, ніби в боротьбі вцілілих за визнання та компенсацію німецькі політики та політикині намагаються відсидітися, чекаючи їх смерть : ведуть гру на затягування часу. Аргиріс Сфунтуріс у 2001 році з цього приводу сказав: «Пам’ять починається лише з того моменту, як настає усвідомлення подій та прийняття всієї правди про те, що сталося. […] Дістомо стало символом. Символом того, що Німеччина і досі в боргу перед постраждалими. […] Проте німецькі уряди один за одним продовжують порушувати законні права постраждалих. Безцеремонність німецької політики є логічним продовженням здійснених нацистами грабунків. […] Жаги влади та збагачення не можливо позбавитися без кардинальних змін. […] Вести переговори Німеччина відмовляється, вона прагне нав’язати рішення з нульовим підсумком».

Доаа Аль Замель та Філімон Мебрхатом – дві долі

У 2014 році 14-річний Філімон Мебрхатом наважився втекти до Європи зі своєї батьківщини Еритреї. З 1993 року в цій африканській країні діє авторитарний режим диктатора Ісаяса Афеверкі. Втеча дозволила 14-річному хлопцю уникнути призову до армії. Військова служба в Еритреї є безстроковою.

У 2012 році дівчина-підліток на ім’я Доаа Аль Замель разом із родиною покинула Сирію. Її рідне місто тероризували солдати режиму Асада. Під час «арабської весни» вона брала участь у демонстраціях проти диктатури Башара Асада. Після того її родина потрапила під приціл режиму.

Як Аль Замель, так і Мебрхатом подолали небезпечний шлях утечі. Під час тривалої подорожі Середземним морем їхнє життя декілька разів опинялося під загрозою. Човен Аль Замель був у Середземному морі навмисно протаранений буксирами, внаслідок чого перекинувся. Її наречений, з яким вона познайомилася під час втечі, потонув у хвилях. За допомогою дитячого круга для плавання вона чотири дні змогла протриматися на воді, доки її не врятувало торговельне судно. Інші біженці довірили їй у човні немовля. Вона весь час протримала його на плаву. Однак на борту судна він помер.

На своєму шляху Мебрхатом пережив бійню в лівійському таборі для біженців та поневолення в джихадистів. Під час його втечі через Середземне море напіврозбитий човен став тонути. Італійська берегова охорона врятувала людей і доставила їх до Італії. Сьогодні Аль Замель живе у Швеції, а Мебрхатом – поблизу Мюнхена.

На кого поширюються права людини?

Морські рятувальні операції, подібні до тієї, під час якої був урятований Мебрхатом, з весни 2019 року майже не проводилися. Середземноморські держави-члени ЄС зазвичай делегують ці повноваження береговій охороні Лівії. Однак остання, згідно з побажаннями держав-членів ЄС, систематично повертає утікачів до лівійських таборів для біженців. Повідомлення із цих таборів свідчать про катування, зґвалтування, поневолення та вбивства. У них не забезпечуються мінімальні норми гігієни, медичного обслуговування чи достатні запаси продуктів харчування. ЄС покладається на Лівію, підтримуючи тим самим цю державу категорії «failed state» (укр. «неспроможна держава»), хоча порушення в Лівії прав людини давно вже є предметом дискусій в Європі.

Женевська конвенція про біженців надає кожній людині право на втечу через державні кордони та подання заяви про надання притулку. Крім того, Конвенція з прав людини зобов’язує всі держави надавати захист людям, які зазнають переслідувань у своїй рідній країні.

Тим не менш, ЄС, діючи через Європейську агенцію прикордонної та берегової охорони Frontex, підтримує, зокрема, в прикордонній зоні Греції, так звані «відштовхування»: біженців, часто в непридатних для плавання в морі човнах, відштовхують на кордонах і залишають напризволяще у відкритому морі. Нерідко відштовхування закінчується тим, що біженці тонуть. Згідно з Женевською конвенцією про біженців, така практика є незаконною. Тому застосування цієї практики агенцією Frontex та залученими до цього державами-членами ЄС заперечується та приховується, про що детально викладено у звіті за 2022 рік, наданому Європейським управлінням з питань запобігання зловживанням та шахрайству (OLAF), яке з кінця 2020 року розслідує звинувачення проти агенції.

Порятунок цивільних осіб на морі між правами людини та кримінальним переслідуванням

На фоні недостатньої, а з 2019 року і практично відсутньої з боку ЄС та його держав-членів допомоги з рятування на морі  були засновані різноманітні ініціативи громадянського суспільства. Ці організації, які зазвичай фінансуються за рахунок пожертв, самостійно фрахтують судна, на яких намагаються врятувати від потоплення біженців у Середземному морі.

У липні 2019 року командою судна «Sea-Watch 3» організації «Sea-Watch» в Середземному морі на північ від узбережжя Лівії було врятовано 53 біженця. Італійська влада не дозволила судну на чолі з німецьким капітаном Каролою Ракете зайти до безпечної гавані. Через кілька днів потерпілі, що потребували медичної допомоги, були доставлені до Італії. Екіпаж разом з іншими врятованими залишився в морі.

Ситуація з постачанням на борту та психологічний стан людей через тривале перебування на судні значно погіршилися. Тому, всупереч розпорядженням італійської влади, капітан Ракете вирішила увійти до гавані Лампедуза. Навіть під час виконання маневру з причалювання катер італійської берегової охорони намагався заблокувати судно «Sea-Watch 3». Після висадки біженці нарешті змогли зійти на берег. Капітана заарештували італійські правоохоронні органи. Історія судна «Sea-Watch 3» демонструє поширену нині практику деяких держав-членів ЄС, спрямовану не просто на те, щоб не надавати допомоги в морі, але й на активне перешкоджання використанню цивільних морських рятувальних суден та проголошення рятивників та рятивниць злочинцями.

Серед своїх друзів в Еберсвальде Амадеу Антоніо

вважався товариською людиною, яка любила музику. Через декілька днів після того як

його побила група озброєних неонацистів,

28-річний хлопець помер від отриманих травм.

У 1987 році молодий анголець Амадеу Антоніо переїхав працювати в рамках програми залучення іноземної робочої сили для роботи за договором на обмежений строк

до НДР. Він мріяв про те, щоб вивчати авіатехніку.

Натомість він здобув фах м’ясника на забійно-переробному

комбінаті Еберсвальде. Ангольцям та анголкам було непросто

налагодити контакт з місцевим населенням.

Незважаючи на це, Антоніо зі своєю вагітною дівчиною хотів

побудувати собі життя в Бранденбурзі. 24 листопада 1990 року Антоніо

зустрівся з друзями в котеджному готелі. У більшості

інших місць їм не були раді.

Того ж вечора 50 п’яних неонацистів зайшли до готелю,

шукаючи мішені для своєї ненависті до мігрантів. Поліція була попереджена зарані

й, у свою чергу, повідомила власника, котрий у відповідь на це випровадив своїх гостей.

Разом з двома мозамбікськими друзями та двома подругами-німкенями

Амадеу Антоніо на виході потрапив просто до лап своїх

убивць, що були озброєні штахетинами та кийками. Супутникам Антоніо

вдалося втекти. Його переслідували десятеро нападників,

котрі жорстоко його побили та нанесли йому загрозливі для життя травми.

За тим, що відбувається, спостерігало троє присутніх на місці подій співробітників поліції в цивільному,

які викликали підтримку. 20 поліцейських, які стояли за рогом, не

втрутилися. 6 грудня 1990 року 28-річний хлопець помер у лікарні

від отриманих травм. Амадеу Антоніо є однією з перших жертв

насильства з боку правих у об’єднаній Німеччині. Різні

ініціативи борються за вшанування пам’яті Амадеу Антоніо. Однак перейменування

вулиці й досі не відбулося.

За підрахунками Федерального уряду в період з 1990 року по 2021 рік сталося 113 вбивств від рук правих

екстремістів. Названий на честь Антоніо Фонд Амадеу Антоніо,

у свою чергу, нарахував 219 жертв насильства з боку правих. Також за його припущеннями

є ще 16 імовірних випадків і значно більший обсяг

прихованої статистики.

Привокзальна площа в районі Ліхтенберг міста Берлін має бути перейменована на честь Еугеніу Ботнарі. Таку вимогу поставили мешканці та мешканки району, які 17 вересня 2020 року вийшли на цю площу з тимчасовими

табличками з відповідно зміненою назвою. Рівно чотири роки тому керівник філії супермаркету, що розташований на залізничному вокзалі, привів безпритульного Еугеніу Ботнарі на склад напоїв магазину. Підозрюючи його в крадіжці, він кілька разів ударив його по обличчю рукавицями з кварцовим піском. Того ж вечора

34-річний виходець з Молдови розповів двоюрідній сестрі про те, що його побили, «як собаку». Оскільки у нього не було медичного страхування, спершу він вирішив до лікаря не звертатися. Лише через

два дні, коли його стан помітно погіршився, він пішов до лікарні, звідки його перевели до відділення невідкладної допомоги. Наступного дня, 20 вересня 2016 року, він помер від крововиливу в мозок. Зловмисник стверджував, що хотів провчити «магазинного злодія». Історію про «магазинного злодія» також підхопили й численні ЗМІ, хоча жодних доказів крадіжки не було.

Проте сам акт насильства був добре задокументований на відео з камер спостереження з супермаркету. Кривдник, який наніс удари, скопіював це відео й розіслав його своїм співробітникам та співробітницям із цинічними коментарями. Через півроку за тілесні ушкодження, що спричинили смерть, суд засудив зловмисника до трьох років і трьох місяців

позбавлення волі. Співпозивачкою виступила дружина пана Ботнарі.

Безпритульні особи нерідко стають жертвами насильства ще й тому, що часто-густо їх вважають частково відповідальними за власну долю. Такі соціал-дарвіністські

погляди мають давню традицію, кульмінацією якої стали переслідування та вбивства «асоціальних елементів» або «професійних злочинців» за націонал-соціалістичного режиму. У січні 2023 року адміністрація району вирішила перейменувати привокзальну площу на «Площу Евгеніу Ботнарі», щоб

звернути увагу на той факт, що насильство щодо безпритульних нерідко ігнорується суспільством.

«Насолода від подорожі» – це гасло було нанесене спереду автобуса, який 18 лютого 2016 року мав доставити людей з Іраку, Афганістану та Сирії до місця їхнього проживання в Клаусніці. Коли біженці прибули до цього саксонського села на 800 мешканців, вони опинилися в оточенні ксенофобськи налаштованого натовпу.

Один зі зловмисників знімав усе на мобільний телефон. Викладене в Інтернет відео масово поширилося в соціальних мережах, його підхопили ЗМІ. Кадри із беззахисними, заляканими людьми, яких на виході з автобуса переслідують та цькують, облетіли світ.

Протягом 2015 та 2016 років близько двох мільйонів людей шукали притулку в Європі. Вони прибували через Середземне море або так званим Балканським шляхом. У 2015 році Німеччина прийняла близько 890 000 біженців. Охоплені хвилею співчуття більше десяти відсотків населення підтримали та активно допомогли шукачам притулку.

Такі прояви співпереживання й людяності набули відомості під поняттям «культура гостинності». У той час як одні співчували та допомагали, інші демонстрували неприйняття. Так самопроголошені «стурбовані громадяни та громадянки» поставили під сумнів право на притулок і певна частина суспільства радикалізувалась. У Клаусніці натовп скандував: «Ми – народ!», використовуючи гасло часів Мирної революції 1989 року. Однак їхній протест був зовсім не мирним: люди, які втекли від війни в Іраку, Афганістані та Сирії, тепер опинилися під загрозою й тут.

Згідно зі статистикою, донині по всій країні щодня відбувається по два напади на біженців.

У 1983 році в Дармштадті жінка дивиться на свій зруйнований

будинок та на екскаватори, які його знесли. Вночі родина повернулася

з подорожі додому. Все їхнє майно лежить поховане під руїнами:

тимчасова кульмінація чотирьох років пропагування

антициганських настроїв та офіційного расизму.

У 1979 році декілька родин з Югославії були

розселені в Дармштадті в трьох будинках, що перебували в комунальній власності. Одразу ж

околицями та в пресі стали ширитися антициганські чутки

про «крадіїв розвішаного прання» та «окультні ритуали», які жодного разу не підтвердилися.

Сусіди та сусідки скаржилися на знецінення їхньої нерухомості.

Співробітники та співробітниці поліції декілька разів зі зброєю в руках

проводили обшуки в помешканнях цих родин. У ніч на 3 січня 1982 року невідомі особи

здійснили напад на житловий будинок із використанням вибухової речовини.

Коли мешканці вибігли з будинку, їх почали

закидати камінням. Джанні Йованович, якому на той час було чотири роки, отримав

травму голови. Зловмисників та зловмисниць так і не затримали. Четверо дорослих

і дванадцятеро дітей були змушені виїхати з будинку й були

переселені до бараку, розташованого на звалищі, що знаходилося на околиці міста.

Звільнені єврейські заручники з викраденого літака 4 липня

1976 року виснажені, але з полегшенням прибувають до Ізраїлю.

27 червня 1976 року четверо бойовиків групи закордонних операцій

«Народного фронту звільнення Палестини» захопили літак авіакомпанії «Air France»

з 258 пасажирами та 12 членами екіпажу,

що виконував рейс Тель-Авів – Париж, і змусили посадити

його в місті Ентеббе, Уганда. Серед викрадачів було

двоє німців: Брігітте К. та Вінфрід Б., члени лівотерористичних

«Революційних осередків». Викрадення вони хотіли використати для того,

щоб досягти звільнення 53 ув’язнених терористів з ізраїльських,

швейцарських та німецьких в’язниць, а також шантажем отримати п’ять мільйонів

доларів США. У своїй заяві вони назвали Ізраїль

«ворогом людства» і закликали «підняти зброю»

проти цього ворога.

На третій день викрадачі та викрадачки звільнили заручників

неєврейського походження. Проте всі євреї та єврейки (не лише громадяни та громадянки

Ізраїлю) продовжували перебувати в полоні

терористів.

У поділі заручників на євреїв та неєвреїв активну

участь брали викрадач та викрадачка з Німеччини. Чимало

заручників пізніше згадувало цей момент як вкрай драматичний

ще й тому, що вперше після Голокосту німці вирішували долю

євреїв та єврейок.

Вранці 4 липня 1976 року до Ентеббе кількома літаками прилетіла

група спецпризначенців ізраїльської армії, котра звільнила

заручників. Під час операції загинули двоє заручників, ізраїльський солдат,

усі викрадачі та викрадачки та щонайменше 20 угандійських солдатів, які

охороняли аеропорт. Оскільки Кенія дозволила ізраїльтянам зі звільненими

заручниками виконати проміжну посадку дорогою назад до Ізраїлю,

угандійський диктатор Іді Амін на знак помсти вбив 200 кенійців,

які проживали на території Уганди. Лише через багато років постала дискусія

щодо антисемітських мотивів широко розповсюджених антиізраїльських

настроїв серед лівих радикалів Німеччини.

У матеріалах Служби держбезпеки НДР перший післявоєнний

погром у Німеччині був описаний як «оперативний

захід «Заворушення».

Підштовхнули до цього чутки расистського штибу: у 1975 році водій з Ерфурта

стверджував, що декілька тимчасових працівників-алжирців

напали на німців і зґвалтували жінку. Невдовзі Ерфуртом

немов лісова пожежа поширилися нові чутки про нібито скоєні

алжирцями вбивства. Згодом водій зізнався в тому,

що ці злочини були ним просто вигадані.

Брехня про тимчасових працівників-алжирців спровокувала погром,

який розпочався 10 серпня 1975 року й тривав кілька днів. Службою держбезпеки

було відмічено, що 10 серпня між німцями, угорцями та алжирцями

сталися «інциденти та масові ексцеси».

Зокрема, розлюченими громадянами та громадянками НДР були побиті

тимчасові працівники-алжирці. Натовп глузливих роззяв скандував:

«Смерть алжирцям». Потім цих тимчасових

працівників рейками та дрючками гнали до головного вокзалу

Ерфурта.

12 серпня відбулося ще одне расистське цькування,

під час якого 50-60 громадян та громадянок НДР гнали містом близько 12 алжирців,

доки ті нарешті не сховалися в будівлі поштамту. Перед

будівлею зібрався натовп, який знову закликав до вбивства

тимчасових працівників. Поліція вивела алжирців через задні двері та

провела до їхнього гуртожитку. Наступного дня гуртожиток

було взято в облогу расистськи налаштованим натовпом. Поліції зрештою

вдалося його розігнати.

Ерфуртський погром був проявом расизму, що, незважаючи на

офіційно проголошену державну політику антифашизму, глибоко вкорінився в населенні НДР.

Багато хто вважав, що до тимчасових працівників та працівниць держава ставиться

краще, ніж до них самих. Насправді тимчасовим працівникам та працівницям, що

приїздили з інших соціалістичних країн, надавали менше житлової

площі з розрахунку на особу, ніж місцевому населенню.

Після прибуття до НДР у них відбирали паспорти,

вони зазнавали дискримінації у владних кабінетах та з боку лікарів. Такий інституційний

расизм знайшов своє відображення в расизмі з боку

населення.

Ввечері 9 листопада 1969 року в громадському центрі єврейської громади

в Берліні по Фазаненштрассе відбулося вшанування пам’яті листопадових

погромів 1938 року, на якому були присутні близько 250 гостей. Серед

гостей затесався і терорист Альберт Ф., який сховав

бомбу під автоматом з напоями. Через корозію дроту

підривної системи бомба не вибухнула.

Цей антисемітський замах було сплановано лівотерористичним угрупованням

«Тупамарос Західного Берліну». Члени цієї групи раніше

проходили підготовку з користування зброєю та виготовлення бомб

у палестинському тренувальному таборі ФАТХ. «Тупамарос Західного Берліну»

були попередниками лівотерористичної організації «Фракція Червоної Армії»,

жертвами якої в період з 1971 року по 1993 рік стали 34 особи.

Для однієї зі своїх перших терористичних акцій у Федеративній Республіці

Німеччина ці ліві радикали обрали саме єврейську громаду

у день вшанування пам’яті Голокосту.

Це вочевидь сталося не випадково. Ще в 2008 році терорист, який підклав бомбу,

заявив, що напад був швидше «антисіоністським», а не антисемітським.

При цьому в листі із зізнанням зловмисники та зловмисниці написали: «Гнані

фашизмом євреї самі стали фашистами…».

Обхідним шляхом через демонізацію Ізраїлю антисемітизм знову став

частиною пропаганди. Така релятивізація організованого німцями масового вбивства

шести мільйонів євреїв та єврейок є, як і ненависть до Ізраїлю,

типовим проявом антисемітизму після Голокосту. Присутня

на вшануванні пам’яті 1969 року Рут Галінскі, яка пережила Голокост, прокоментувала:

«Вкрай складно повірити в те, що діти кривдників можуть вчинити щось подібне.

Здається, отрута ще не вивітрилася».

Бомбу група отримала від Пітера У., співробітника

Берлінського відомства з охорони Конституції. Цей агент неодноразово забезпечував «Тупамарос»

матеріалами для виготовлення бомб та зброєю. Його роль до кінця з’ясована

так і не була. Так само маловідомою є роль його шефа й тодішнього

сенатора з внутрішніх справ Курта Нойбауера. Після цього нападу в єврейських установах стало нормою

встановлювати постійно діючі заходи безпеки.

Антисемітські нападки з боку різних політичних сил залишаються

постійною загрозою для євреїв та єврейок.

Армін Куртович роз’яснює записи камери спостереження

з бару «Arena» в Ханау. 19 лютого 2020 року

його 22-річний син Хамза Куртович був там застрелений правими

терористами.

Про стрілянину в Ханау Арміну Куртовичу розповіла його

донька. Тоді він зателефонував своїм двом синам, щоб переконатися в тому,

що з ними все гаразд. Оскільки його син Хамза не відповів,

Армін Куртович попрямував до бару «Арена».

На поліцейському кордоні він описав поліцейському свого сина

та його характерний одяг. Поліцейський йому відповів, що

особи, яка підпадає під цей опис, серед жертв замаху

не було. Довгий час родина Хамзи Куртовича залишалася в невіданні

щодо його долі.

Оперативні заходи поліції та слідчі дії прокуратури Армін Куртович

розкритикував. Оскільки багато запитань залишалося без відповіді,

він разом з іншими родичами намагався

відтворити події. У ході розслідування нападу з’ясувалося,

що евакуаційні двері бару в принципі були замкнені.

Результати аналізу, проведеного дослідницьким агентством «Forensic Architecture», свідчать про те,

що, якби двері не були замкнені, четверо, ймовірно, навіть

п’ятеро жертв могли б урятуватися.

43-річний зловмисник убив у Ханау дев’ятьох людей. Після цього

він застрелив свою матір і застрелився сам. Мотивами його були

расистські погляди та теорії змови, які він відкрито відстоював в Інтернеті.

Влітку Хамза Куртович закінчив професійно-технічне училище за спеціальністю

комірника. Крім нього, 19 лютого були вбиті

також Ґекхан Ґюльтекін, Седат Ґюрбюз, Саїд Несар Хашемі,

Мерседес Керпач, Вілі Віорел Пеун, Фатіх Сараджоглу, Ферхат Унвар та

Калоян Велков. Родичі жертв заснували

ініціативу, придумали гасло #saytheirnames і вимагають

повного розслідування та встановлення меморіалу. Так вони прагнуть привернути увагу

до соціальних причин насильства расистського характеру

й не дати забути про ці жертви.

16 жовтня 2016 року представники та представниці народностей гереро та нама з Намібії проводять демонстрацію

біля Берлінського

«Форуму Гумбольдтів». Як нащадки, вони вимагають компенсацію за

геноцид, вчинений німецькими колоніальними військами проти їхніх предків

в період з 1904 року по 1908 рік у тодішній колонії Німецька

Південно-Західна Африка.

Геноциду передувала політика утворення поселень, в рамках якої

захоплювалися землі місцевих фермерів та

скотарів. Без пасовищ кочові племена гереро втратили засоби

до існування. Тому 12 січня 1904 року вони здійснили напад на німецькі

колоніальні війська. Для придушення повстання німецький імператор

Вільгельм II відрядив до колонії в якості головнокомандувача

Лотара фон Троту. В жовтні фон Трота віддав сумнозвісний

“Наказ про знищення”, метою якого було повне винищення народності гереро. Чимало

представників гереро загинуло під час втечі в напівпустелі Омахеке. Також

вступити у війну в 1904 році були вимушені й племена нама.

І цього разу німецькі війська відреагували з надзвичайною жорстокістю.

Були створені табори для полонених, а населення

було відправлене на примусові роботи. Від третини до половини

інтернованих осіб загинули. За наявними оцінками загалом було вбито до

100 000 людей.

Понад 100 років Німеччина не визнавала геноциду приблизно 80%

від тодішньої чисельності народності гереро. У 2015 році уряд

Німеччини вперше розпочав переговори з урядом Намібії

та в травні 2021 року оголосив про надання «допомоги для відбудови».

Однак розмов про репарації Німеччина уникає,

щоб офіційно не визнавати законності вимог про виплату компенсації

за геноцид. Родичі загиблих гереро

та нама в переговорах не брали участі й «допомогу для відбудови»

не визнають. Донині нащадкам поселенців

належить 70% земель у Намібії. Активіст, що походить із народності гереро, Ізраель Каунатжіке,

який проживає в Німеччині, в 2022 році заявив: «Ми все ще ведемо

свою боротьбу, боротьбу за визнання».

Йозеф Вульф запалює люльку перед віллою за адресою Ам-Ґроссен-Ваннзее 56–58. Із середини 1960-х років він відстоював ідею створення на віллі міжнародного документаційного центру пам’яті про замордованих німцями шість мільйонів

євреїв та єврейок. До відкриття меморіально-просвітницького центру «Haus der Wannsee-Konferenz» у 1992 році він не дожив. Йозеф Вульф народився 1912 роцку в м. Хемніц та виріс в Кракові. Він був першим, хто змусив повоєнне німецьке суспільство не закривати очі на скоєний націонал-соціалістами геноцид. Сам Вульф належав до членів єврейського опору та пережив концтабір Аушвіц-

Біркенау. У 1945 році під час одного з так званих маршів смерті йому вдалося втекти. Дружину й сина він розшукав після

війни. Решта членів родини були замордовані нацистами.

Після війни він жив у Польщі та Франції. У 1952 році переїхав до Берліна. Там німецький історик єврейського походження все життя почувався чужинцем.

Суспільство економічного дива Федеративної Республіки Німеччина прагнуло забути нещодавнє минуле. Дослідження Джозефа Вульфа на тему націонал-соціалізму ігнорувалися. Особливо небажаними були роботи, в яких Вульф оприлюднював історії тих нацистьких злочинців, які і в молодій Федеративній Республіці змогли дорватися до влади та мали авторитет. У 1974 році, через рік після смерті дружини, він покінчив життя самогубством. Через 18 років після смерті Вульфа був відкритий меморіально-просвітницький центр, бібліотека якого була названа на його честь. Стосовно того, щоб “поставити крапку” на проблемі

Голокосту, що нерідко вимагається і донині, він пояснив: єдині, хто мали б право зберігати мовчання, – це ті, хто пережив концтабори. Звертаючись до кривдників та їхніх нащадків,

він запитав: «За яким же правом може про своє злодіяння забути той народ, який таврував людей, наче худобу?»

27 серпня 2022 року в Мюнстері Мальте. К разом з

багатьма іншими людьми брав участь у святкуванні Christopher Street Day

(CSD). Традиційно лесбійки, геї, бісексуали та бісексуалки, транссексуали та транссексуалки,

інтерсексуали та інтерсексуалки, а також представники та представниці квір-спільноти проводять

із цієї нагоди зустрічі, щоб виступати за самовизначення, соціальне

визнання та рівні права та відсвяткувати

свою ідентичність.

25-річний транссексуал Малте К. того дня вперше долучився

топлес до демонстрації, оскільки нещодавно переніс операцію

зі зміни статі.

За свідченнями друзів, він був дуже щасливим. Він з гордістю

ніс прапор Об’єднання «Транс-Інтер-Мюнстер».

Коли невдовзі після демонстрації 20-річний хлопець почав ображати двох

жінок сексистськими, антилесбійськими та трансфобними висловами та їм

погрожувати, Мальте підійшов і попросив нападника це припинити.

Хлопець двічі вдарив Мальте в обличчя, так що той вдарився головою об

асфальт. Через крововилив у мозок лікарям довелося зробити екстрену операцію

і ввести Мальте в стан штучної коми. Через шість днів він

помер у лікарні.

Протягом наступних днів багато людей по всій країні висловлювало

своє обурення та вимагало від правоохоронних органів рішучих дій.

Про свої мотиви зловмисник змовчав. Слідство ведеться

за фактом заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть. За словами експерта,

злочин не було скоєно на ґрунті ненависті до представників квір-спільноти, транссексуалів

чи інтерсексуалів. Злочини, що скоюються на ґрунті статевої приналежності чи гендерної

ідентичності, поліцією фіксуються як такі лише з

2020 року. Згідно з проведеним в ЄС опитуванням, кожна п’ята трансособа вже

зазнала насильства або фізичних нападок. Серед

населення поширені антагоністичні настрої щодо квір-спільноти та

гетеронормативна нетерпимість. Мальте К. виявив громадянську мужність.

У пам’ять про Дельфіна Герра та Рауля Гарсію Парета під

Заальським мостом у Мерзебурзі створили мурал.

Ці двоє тимчасових працівників кубинського походження загинули внаслідок

цькування, влаштованого расистами 12 серпня 1979 року.

Вже 11 серпня відбулися жорстокі сутички між

кубинцями, з одного боку, та угорцями й німцями,

з іншого боку, під час яких також були побиті

непричетні тимчасові працівники-кубинці. Наступного

вечора група тимчасових працівників зіткнулася зі своїми мучителями на

дискотеці в Мерзебурзі. Однак зрештою кубинцям довелося

тікати. Велика група громадян та громадянок НДР загнала чоловіків

на міст. Не вдалося з’ясувати, чи хотіли кубинці продовжити втечу,

стрибнувши в воду, чи переслідувачі

скинули їх з мосту. У воді їх закидали

пляшками та камінням. Тіла Дельфіна Герри та

Рауля Гарсії Парета знайшли лише за кілька днів після злочину.

Того ж самого вечора Народна поліція розпочала розслідування.

Однак, щоб не поставити під загрозу відносини між НДР та

Соціалістичною Республікою Куба, Міністерство державної безпеки

розслідування припинило.

Мерзебурзьке цькування було виявом інституційного та

соціального расизму в НДР, яка позиціонувала себе як

антифашистська держава. Тому расизм, якого зазнавали тимчасові

працівники та працівниці з Анголи, Куби, Мозамбіку, В’єтнаму та інших країн,

замовчувався. Жоден із винних у лінчуванні

в Мерзебурзі покараний не був. Згодом Куба припинила

відряджати тимчасових працівників та працівниць до НДР.

Хоча вбивство терміну давності не має, прокуратура м. Галле

в 2016 році в поновленні розслідування відмовила, пославшись на тодіші

результати розслідування. Таким чином, юстиція Федеративної Республіки

Голова Центральної ради євреїв Німеччини Ігнац Бубіс в першу річницю расистського підпалу в Мельні відвідав місце злочину, вшанувавши таким жестом пам’ять жертв та попередивши про небезпеку, яку становить правий екстремізм.У ніч на 23 листопада

1992 року неонацисти жбурнули в два будинки засоби із запалювальною сумішшю. У результаті

загинуло троє людей: десятирічна Єліз Арслан, 14-річна Айше Їлмаз та 51-річна Бахіде Арслан. Дев’ятеро людей отримало важкі травми. Мельн став символом зростання правого радикалізму в об’єднаній Німеччині.Цей підпал нажахав людей та викликав неабиякий резонанс. Однак вже через декілька років родини жертв до участі в організації

офіційного вшанування пам’яті жертв у місті Мельн більше не залучалися. Їм більше не дозволяли обирати, яких спікерів запрошувати. Захід цей, відповідно, став беззмістовним ритуалом.

Для родини Арслан це стало однією з причин створення власної традиції вшанування пам’яті жертв: «Мельнської промови у вигнанні».

Починаючи з 2013 року, дві постраждалі родини спільно зі своїми прихильниками та прихильницями щорічно зустрічаються та згадують про напади в Мельні та подібні

події. Спікерів підбирають самі родини. Солідарність з іншими жертвами насильства правих для Фарука Арслана, батька Єліз Арслан, яка під час того нападу втратила життя, є такою ж важливою, якою вона була для Ігнаца Бубіса в 1993 році. Під час Мельнської промови у вигнанні, що відбулася 2021 року, Фарук Арслан у зв’язку з нещодавніми нападами сказав: «Я – не лише

батько з Мельна, в мені також частка Ханау, в мені частка Галле, в мені частка Берліна, в мені живе частка всіх жертв…»

Понад 3000 листів із висловлюванням

співчуття й солідарності, а також із пропозиціями допомоги родинам Арслан

та Їлмаз, надійшли до адміністрації міста Мельн, яка рокамиїх приховувала. Про ці листи обидві родини випадково дізналися в 2019 році. Мельнські

зловмисники вже за кілька років опинилися на свободі.

Меморіал перед торговельним центром «Olympia» в м. Мюнхен

вшановує пам’ять дев’яти жертв нападу, що стався 22 липня 2016 року. Того

дня були вбиті Армела Сегаші, Джан Лейла, Діямант Заберг’я,

Джуліано Йозеф Коллманн, Гюсейн Даїджик, Янош Роберто Рафаель,

Сельджук Кілідж, Севда Даг та Сабіна С.

Після скоєних ним вбивств 18-річний німець іранського походження покінчив із собою.

Класифікація замаху стала предметом тривалих суперечок: це був

напад психічно хворої людини чи політично вмотивований

теракт? Знадобився не один рік та декілька експертних висновків, перш ніж було

встановлено, що зловмисник планував вбивство, обґрунтоване правоекстремістськими,

расистськими поглядами.

Зловмисник публічно виголошував нацистське вітання та висловлював захоплення

правим терористом та масовим убивцею, котрий 22 липня 2011

року в м. Осло, Норвегія, та на острові Утея убив 77

людей. Також він захоплювався правим терористом, котрий у березні 2019

року здійснив напад на дві мечеті в м. Крайстчерч, Нова Зеландія, та

вбив 51 людину. Ці вбивства послужили взірцями для

нападу, що стався в ТЦ «Olympia».

Всі згадані зловмисники використовували одне й те саме знаряддя вбивства. Як і

виконавець замаху з м. Крайстчерч, цей 18-річний хлопець транслював свій злочин у прямому ефірі

в мережу Інтернет. Однодумці підбадьорюють один одного та зміцнюють один в одного хибне уявлення

про «вищість білої раси». Вони діють не відокремлено

один від одного, вони є частиною глобальної мережі та

сподіваються своїми діями здобути славу. Вбивця з Крайстчерча

пожертвував кілька тисяч євро на «ідентитарний рух» у

Франції та Австрії. Цей правоекстремістський молодіжний рух

вже роки активно діє і в Німеччині. Його послідовники докладають зусиль до того,

щоб зробити соціально прийнятними расистські наративи, та

істотно впливають на радикалізацію партії AfD (Альтернатива для Німеччини).

Правий тероризм спрямований не лише проти замордованих людей,

які, як і в Мюнхені, походять із родин німецьких сінті та родин переселенців,

але й проти основ

демократії. Організовані потерпілими ініціативи вимагають не забувати імен

замордованих. Крім того, жертви

нападів правих терористів та родичі цих жертв об’єднуються, щоб разом привернути

увагу до постійно присутньої загрози насильства з боку правих

у Німеччині.

Після нападу, що стався 26 вересня 1980 року на Октоберфест,

майданчик Терезієнвізе в Мюнхені перетворився на пустку.

21-річний правий екстреміст, скориставшись саморобною

бомбою, вбив дванадцятьох людей і підірвався сам. Постраждала

221 особа.

Слідчі дії спершу привели до висновку, що

зловмисник діяв з особистих мотивів і вчинив розширене

самогубство. Проте його членство у двох правоекстремістських

організаціях «Wiking-Jugend» та «Wehrsportgruppe Hoffmann»

вже тоді дозволяло припустити, що зловмисник був

пов’язаний із терористичною мережею. Лише в 1981 році в Німеччині було

виявлено 33 склади вибухівки та зброї.

Мережа «Hoffmann» також була причетна до антисемітських вбивств

рабина Шломо Левіна та його супутниці Фріди Пошке,

які сталися 19 грудня 1980 року в м. Ерланген. Метою правих терористів

було поширення терору та спрямування зусиль на повалення влади.

Потерпілі донині страждають від того, що обставини нападу так і не були з’ясовані

належним чином. У 1980 році Роберту Гекмайру було дванадцять років.

Жертвами замаху стали його молодші брат із сестрою.

Гекмайр вижив, проте досі страждає від наслідків.

Під час меморіальної церемонії він вимагав більшої підтримки з боку держави:

«[Ми] хочемо […] повернути собі гідність, повагу до наших

прав та наших доль. Тому що для нас, вцілілих,

життя має продовжуватися[…]. Але для цього нам потрібна допомога».

Лише через 40 років після замаху Федеральна прокуратура відмовилася

від припущення про поодинокого зловмисника із суїцидальними нахилами та

кваліфікувала це діяння як правоекстремістське. 3 листопада 2020 року було вирішено створити

фонд в розмірі 1,2 млн євро для виплати компенсацій постраждалим

та родичам загиблих. Із 221 постраждалих у живих

на момент прийняття такого рішення залишилося 82 людини.

На фото 1940 року Райнгард Ґелен в однострої Вермахту

перед групою німецьких офіцерів і солдатів. Ґелен був

одним із відповідальних за матеріально-технічне забезпечення нападу Німеччини

на Радянський Союз у 1941 році.

Після перших поразок Вермахту на Східному фронті

наприкінці 1941 року Ґелен був переведений до військової розвідки. До його завдань

належало забезпечення військового керівництва інформацією

про склад та плани радянських збройних сил.

У рамках своєї діяльності Ґелен був причетний до злочинів

проти євреїв та єврейок, радянських військовополонених та мирного населення.

Жертвами винищувальної війни на Сході стали близько

30 млн радянських громадян та громадянок. Після поразки Німеччини в

травні 1945 року Ґелен здався американцям. Він підозрював, що західні

союзники незабаром об’єднають свої сили проти Радянського Союзу, й

планував скористатися цієї ситуацією. Тож він поскладав досьє

розвідслужби на Радянський Союз у бочки та закопав їх

на території Баварії. Його розрахунки виправдали себе: у 1946 року він заснував

фінансовану США та названу на його честь «Організацію Ґелена».

На Сполучені Штати Америки Рейнгард Ґелен працював не з

переконань. Швидше за все, у своїй діяльності він вбачав перспективи для

своєї вже сформованої антикомуністичної позиції та шукав захисту від особистого

переслідування.

Він був палким прихильником націонал-соціалізму, антисемітом

та антикомуністом. Хоча американська служба зовнішньої розвідки

неодноразово була незадоволена Ґеленом, у 1956 році він став головою-засновником

Федеральної розвідувальної служби (BND). BND була

вкомплектована майже виключно його «старими товаришами» із часів служби в розвідці Вермахту,

яким це, як правило, дозволило безперешкодно продовжувати

свою кар’єру у Федеративній Республіці Німеччина й, відповідно, також

уникнути кримінального переслідування.

Під час судового засідання Дженніфер В. закриває обличчя

папкою. За підсумками судового процесу за злочин

проти людяності та пособництво в замаху на вбивство шляхом

бездіяльності та поневолення, що призвели до смерті, її було

засуджено до десяти років ув’язнення.

У 2014 році Дженніфер В. їздила до Іраку, щоб укласти шлюб з членом

терористичного воєнізованого угруповання «Ісламська держава» (ІД). Як і багатьох інших жінок та

чоловіків, її переконала поширювана в соціальних мережах

пропаганда. Ісламістська пропаганда спрямована, зокрема, на

підлітків та молодь з усіх верств

населення. Ісламісти та ісламістки спеціально звертаються до людей, в яких немає перспектив або

які перебувають в кризових ситуаціях.

А життя в «халіфаті» «Ісламської держави» обіцяє належність

до обраної спільноти з винятковими

претензіями на істину. Також пропаганда передвіщає та виправдовує застосування

сили до нібито нікчемних «невірних». Крім того, благочестиве

життя, яке передбачає суворе дотримання законів шаріату, обіцяє

навести порядок у повсякденні.

За вербування осіб жіночої статі відповідали жінки

з «ІД». Вони пропонували онлайн-допомогу в питаннях в’їзду та пошуку

майбутнього чоловіка.

Дженніфер В. працювала в Іраку офіцером моральної поліції та, з-поміж іншого,

допомагала забезпечувати дотримання жінками суворих правил щодо

поведінки та одягу. Разом зі своїм чоловіком

вона тримала в рабинях єзидку Нору Т. та її доньку. Її чоловік

регулярно їх обох бив та над ними знущався. Щоб покарати дитину за те,

що вона вночі помочилася в ліжко, ісламіст зв’язав дівчинку

й залишив її помирати від спраги під палючим сонцем. Дженніфер В. не втрутилася

й дозволила п’ятирічній дитині померти. Як і Дженніфер В.,

її чоловік був за свої злочини засуджений німецьким судом.

У січні 2023 року Бундестаг визнав злочини «Ісламської держави»

проти єзидів та єзидок геноцидом.

2 червня 2019 року відомий поліції та пов’язаний з неонацистським

середовищем Гессена правий радикал, убив гессенського

політика з партії ХДС та голову управління округу Кассель Вальтера

Любке, який довгий час боровся за права людини та

демократію.

Відтоді, як Вальтер Любке оголосив про свій намір приймати біженців

у Німеччині, його почали цькувати в мережі Інтернет. На міжрегіональному рівні

він став відомим завдяки тому, що неонацист М. оприлюднив в Інтернеті

відео. Так Любке став уособленням ворога для правоекстремістської

сцени. На відеозаписі чути вирвані з контексту слова, сказані політиком

на громадських зборах. Там Любке висловлює думку

про те, що варто жити в Німеччині та відстоювати місцеві

цінності, а кожен, хто цих цінностей не поділяє,

вільний покинути країну.

Пізніше його вбивця Е. опублікував погрози та ненависницькі коментарі

на адресу Вальтера Любке. У ході розслідування вбивства

вдалося скласти «список ворогів» зловмисника.

У ньому, зокрема, були присутні місцеві політики та політикині, журналісти та журналістки,

а також члени єврейської громади Касселя.

Знаряддям, призначеним для вбивства, зловмисника С. забезпечив М.

У вечір своєї загибелі Вальтер Любке вийшов покурити

на веранду свого будинку, де зустрів смерть від пострілу в

голову. Чи був М. також присутній на місці злочину в момент його скоєння, з’ясовано

не було.

Вбивця був відомий поліції через правопорушення расистського характеру

та засуджений за них. Декілька років тому він начебто зійшов з активної

неонацистської сцени. Проте, точно як і М., він проходив

у стрілецькому гуртку тренування із поводження зі зброєю. За вбивство

Вальтера Любке зловмисника було засуджено до довічного ув’язнення.

З М. було знято обвинувачення в пособництві в убивстві.

Питання стосовно прихильників та прихильниць зловмисника донині не

з’ясовані.

Такими злочинами, як вбивство Вальтера Любке, праві терористи намагаються

створити атмосферу страху, зокрема,

щоб залякати політиків та політикинь, а також журналістів та журналісток.

92-річна Ціллі Шмідт, уроджена Райхманн, показує в 2016 році свій

номер в’язня, який в березні 1943 року в Аушвіці на ній витатуйували

есесівці. Літера «Z» вказує на дискримінаційне позначення сінті

та ромів, яких систематично ізолювали, реєстрували, депортували

та знищували в націонал-соціалістичній Німеччині.

Щоб уникнути переслідувань, родина Ціллі Райхманн в 1938 році переїхала

з Тюрінгії до окупованого вже на той час прикордонного району сучасної

Чеської Республіки. У 1940 році родина втекла до окупованої тоді німцями

Франції. Її батько сподівався, що його, як представника

меншини сінті, не переслідуватимуть у цій країні ще й тому, що його син

там служив у лавах Вермахту. Тим не менш, уся родина була депортована

до Аушвіца.

2 серпня 1944 року з Аушвіца Райхман була депортована на примусові роботи

до концтабору Равенсбрюк. Того ж дня її чотирирічна донька разом з

рештою членів родини була замордована в Аушвіц-Біркенау.

У 1950 році вона звернулася до Управління з виплати компенсацій федеральної

землі Баварія із заявою на призначення «компенсаційних виплат». За її словами, вона буквально «оніміла»,

коли зустріла там тих осіб, котрі проводили на ній «расові

біологічні огляди».

Такі огляди за націонал-соціалістичного режиму мали проходити

всі сінті та роми.

Особи, які з політичних, релігійних, соціальних, ідеологічних чи «расових»

причин були об’єктами переслідувань з боку націонал-соціалістів, могли подати заяву на призначення

компенсаційних виплат. Сінті та роми нерідко до їхнього числа

не включалися з тієї підстави, що їх переслідували як «кримінальних елементів» або

«дармоїдів», а не через «расові причини».

Ця аргументація була підтверджена в 1956 році Верховним федеральним судом,

який тим самим продовжив расистський наратив щодо синті та ромів.

Заяву Ціллі Шмідт у 1953 році також спершу відхилили.

Вона багато років судилася та зрештою отримала часткову компенсацію.

За вбивство доньки їй до її смерті в 2022 році

компенсацію так і не присудили. У 2016 році вона сказала: «Вбити

Ґретель німці право мали, а на виплату компенсації повноважень

у них не було».